Статистика фінансів

в обернено пропорційній залежності від суми сплачуваних дивідендів: чим більша ця сума, тим менші вимоги до рівня обіцяної необхідної ставки доходу ставить інвестор. Фірма може встановлювати зазначений рівень низьким, підтримуючи тим самим високий імідж щодо своєї надійності. З іншого боку, високі дивіденди можливі лише за умови високої структури капіталу (незначна кількість акціонерів не може забезпечити необхідного фінансування фірмі, а тому доводиться звертатися за позиками). Що ж до реалізації в такому разі нових емісій цінних паперів, то вона можлива лише за високої необхідної ставки доходу. Аби уникнути потреби підвищувати структуру і вартість капіталу, акціонерні товариства часто виплачують дивіденди акціями або обмінюють старі акції на нові методом їх поділу (акціонер одержує дві нові акції замість однієї старої). Якими ж правилами повинна керуватися в такому разі друга категорія учасників фондового ринку інвестори? І чи існують такі правила взагалі? Відомий банкір Дж. П. Морган на прохання дати прогноз щодо поводження фондового ринку відповів: «Він коливатиметься». Це був не лише прояв обережності банкір знав, що це єдине твердження про ринок, яке можна довести. То чи можна, спираючись на таку хитку тезу, робити висновки з приводу вкладення грошей у цінні папери? Уміло скориставшись статистичними методами аналізу, можна дістати позитивну відповідь на це запитання. З огляду на те, що досі в Україні розвивається насамперед ринок акцій, розглянемо застосування статистичних методів та показників до цього сегменту фондового ринку. Треба запам'ятати на початку головне: акції, яку б ви воліли купити, взагалі не існує! Бо вам потрібна акція: абсолютно надійна; за якою виплачується вагомий дивіденд; курсова вартість якої зростає. Існує багато акцій, які можуть задовольнити одну з ваших вимог. Але жодна акція не задовольнить усіх трьох. Справді, якщо вам необхідна надійність, то слід відмовитися від сподівання на сенсаційне зростання її вартості, а коли маєте намір примножити капітал, то мають бути готові йти на значно більший ризик. Чи можна, принаймні частково, розв'язати ці проблеми? Так, якщо придбати і надійні, і дохідні акції. Але, зрозуміло, відповідне рішення потребує вкладення більшої суми коштів. І коли юридичні особи банки, фірми, компанії мають такі кошти, то фізичні особи обмежені в можливостях створення власного портфеля цінних паперів (так називають сукупність усіх цінних паперів, які належать одному вкладникові). Для надання допомоги непрофесіональним інвесторам з обмеженими капіталами на ринку діють фінансові посередники. До них звертаються, коли необхідно: одержати кваліфіковану пораду; видати доручення інвестиційному менеджеру; виконати інвестування від імені клієнта. Це може бути банк, товариство або фінансова компанія. Головний напрямок діяльності фінансових посередників (за винятком банків, про які докладніше йтиметься в наступному підрозділі) полягає в комплектуванні власного портфеля цінних паперів, співвласником якого, відповідно до вкладених коштів, є кожний клієнт. Тобто, цей клієнт отримуватиме прибуток завдяки доходам від цінних паперів та операцій з ними всього портфеля фінансового посередника. Але кожний клієнт фінансового посередника має стежити за діяльністю останнього з такою метою: бути певним щодо кваліфікованого та ефективного управління своїми грошима, діючи за принципом «довіряй, але й перевіряй»; завдяки знанням та досвіду, набутим у процесі такої роботи, навчитися самостійно приймати рішення щодо операцій на фондовому ринку, а також самостійно купувати акції і завдяки цьому уникнути необхідності сплачувати комісійні фінансовому посереднику. Але в останньому разі інвестор потребує інформації двох видів: * узагальнюючої, яка характеризує кон'юнктуру конкретного сегменту ринку (стан, тенденції розвитку та їх прогноз); * конкретної, що характеризує кількох учасників ринку, з яких цей клієнт має намір вибрати собі майбутнього партнера. У країнах з розвиненою економікою, зі сталими ринковими відносинами немає жодних перешкод для одержання такої інформації. По-перше, існує закон, який зобов'язує кожного суб'єкта ринку публікувати певну інформацію про свою діяльність або періодично (баланси, звіти про прибутки та збитки, бізнес-плани), або за певних обставин (емісія цінних паперів, реорганізація, ліквідація). По-друге, суб'єкти ринку зацікавлені надати про себе додаткову інформацію будь-якому потенційному партнеру, причому обов'язково правдиву інформацію, оскільки передбачено судову відповідальність за дефомацію. По-третє, функціонує широке коло фінансових аналітиків, які публікують чи надають на окреме прохання не тільки інформацію, а й кваліфіковану оцінку певної ситуації чи суб'єкта ринку. По-четверте, кожний суб'єкт ринку розуміє: без вивчення інформації про партнера вступати в ділові стосунки з ним не можна, і коли самостійно оцінити ситуацію не вдається, слід звернутися до фінансового посередника. І останнє: кожен розуміє, що гроші не падають з неба і не ростуть на деревах, а тому кожна обіцянка партнера має бути гарантована планом відповідних дій, при порушенні яких партнер нестиме відповідальність. Сьогодні, на жаль, маємо в Україні протилежну ситуацію. Справді, хоча й існує закон про публікацію даних, що стосуються емітента при емісії цінних паперів, проте правдивість цієї інформації не перевіряє ніхто, а публікувати плани про використання залучених коштів закон і зовсім не передбачає. Отже, цінність такої інформації як гарантії майбутнього виконання зобов'язань з цінних паперів практично дорівнює нулю. Те саме можна сказати і про звіти, що подаються на зібрання акціонерів та до державних органів влади: недоліки наших законів дають змогу вести «подвійну» бухгалтерію, використовуючи різні розрахунки для власного користування і для стороннього ока. Що ж до перевірок, то вони проводяться «власними» аудиторами з відповідними висновками, а тому на більшу довіру заслуговують матеріали аналітиків, газет та інших періодичних видань, в яких редакції подають свої прогнози про надійність суб'єктів фондового ринку. Виходитимемо все ж із того, що в Україні поступово сформується цивілізований фондовий ринок, діяльність якого супроводжуватиметься появою необхідної інформації, і тоді кожний матиме змогу самостійно зробити вибір інвестора, який відповідатиме його вимогам або, як кажуть, буде для нього привабливим. У світовій практиці підприємства оцінюють з погляду надійності, стійкості та дохідності, аналізуючи головні показники їх інвестиційної привабливості. Оцінюючи підприємство, що приватизується, інвестори намагаються встановити його теперішню і майбутню привабливість відносно інших об'єктів. Інвестування в Україні доволі складний процес, що пояснюється масовим характером приватизації, тобто необхідністю пошуку привабливого об'єкта серед великого їх розмаїття. І. О. Бланк запропонував таку послідовність оцінювання інвестиційної привабливості об'єктів: на 1-му етапі оцінюється інвестиційна привабливість регіонів;